Фото: Interfax-Ukraine / Oleksandr Zubko
Сергій Козир, народний депутат України, співзасновник ГО “ВПО України”
Уряд презентував нову Стратегію державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року. Це важливий сигнал: держава нарешті визнає очевидне – внутрішнє переміщення в Україні є не тимчасовою кризою, а довгостроковою реальністю. Але між визнанням проблеми і готовністю, здатністю її вирішити може бути провал.
Розбалансованість та розпорошення відповідальності
Документ виглядає системно: охоплює соціальну політику, зайнятість, житло, інтеграцію в громадах. Проте за цією комплексністю ховається ключова стратегічна хиба – відсутність центру відповідальності та механізму реалізації.
Політика щодо внутрішньо переміщених осіб розподілена між різними міністерствами та рівнями влади. Соціальний блок відповідає за виплати, економічний – за роботу, регіональний розвиток – за житло. Паралельно працюють місцеві органи влади, обласні адміністрації, окремі агенції.
На папері це виглядає як міжвідомча координація. У реальності – як класичне розмивання відповідальності. Система працює за принципом: кожен відповідає за свій фрагмент – і ніхто не відповідає за результат.
Парадокс у тому, що сама Стратегія доволі точно діагностує цю проблему – визнає роздробленість політики та відсутність цілісного «маршруту» для внутрішньо переміщеної особи. Але, попри це, у запропонованій архітектурі не з’являється інструмент, який би цю фрагментованість долав. Тобто, проблема названа – рішення не запропоновано.
Держава як лабіринт
Для людини, яка втратила дім і змушена починати життя з нуля, державна політика не виглядає як система підтримки. Це виглядає як лабіринт.
Допомога – в одному місці. Робота – в іншому. Житло – в третьому. Брак логіки, брак послідовності, брак відповідальної точки входу. Людина самотужки має «зібрати пазл» своєї інтеграції з розрізнених державних сервісів.
Бо проблема не в нестачі програм. Проблема – у відсутності системи. Ключова відсутня ланка – це не ще одна програма чи інструмент, а логіка єдиного маршруту. Коли людина з моменту переміщення проходить не набір розрізнених процедур, а послідовний шлях – від первинної допомоги до житла, роботи і стабільності.
Процес замість результату
Друга проблема – декларативність, яка вже стала нормою державного управління. Стратегія переповнена правильними словами: аналіз, платформи, координація, оцінка потреб. Натомість ключові показники – наявність житла, стабільної роботи чи вихід людини зі статусу ВПО – залишаються поза центром уваги.
Тобто, немає головного – відповідей. У нинішній логіці держава вимірює не результат, а процес – кількість проведених оцінок, створених платформ чи підготовлених рішень. Іншими словами, ми вкотре підміняємо результат процесом.
Це зручна модель: процес можна красиво демонструвати, результат – його потрібно реально забезпечувати. Саме тому складні практичні рішення постійно відкладаються «на наступний етап».
Операційним заходам бракує оператора
Коли за одну проблему відповідають кілька органів, це майже гарантія, що вона не буде вирішена швидко. Перетин повноважень, конкуренція відомств, відсутність єдиного центру – усе це перетворює навіть правильні рішення на довгі бюрократичні процеси.
Стратегія щодо ВПО передбачає розгорнутий план операційних заходів, але його реалізація лишається декларативною. Аналіз потреб, підготовка програм, консультації – речі потрібні. Проте відсутність єдиного центру відповідальності означає, що навіть конкретні дії губляться у міжвідомчих лабіринтах. У результаті кожне міністерство виконує свою функцію – але людина результату не отримує.
Йдеться не просто про формальну координацію, а про інституцію, яка поєднує політики, інтегрує дані та відповідає за кінцевий результат – інтеграцію людини, а не виконання окремих відомчих функцій.
Бракує не декларативного оператора, а реального центру відповідальності, який відповідає за кінцевий результат. Кожен крок повинен мати чітко визначеного виконавця, ресурсне забезпечення та терміни реалізації. Це дозволило б зробити підтримку не лише доступною, а й передбачуваною.
Без цілісності інтеграції не буде
Практика показує: часткові, розрізнені рішення не працюють. Житло без роботи не інтегрує, робота без житла не стабілізує. Обмежена забезпеченість базових життєвих умов – доступу до освіти, медицини, соціальної підтримки, адміністративних послуг тощо – унеможливлює закріплення в громаді.
Дедалі очевидніше, що політика щодо ВПО має будуватися як єдина система – «житло, робота і послуги», а не як набір паралельних напрямів. Натомість для громадянина держава часто виглядає як мозаїка розрізнених відомств.
Окремої уваги потребує і той факт, що загальні підходи не працюють у країні з різною безпековою ситуацією. Те, що є достатнім у тилових регіонах, не працює у прифронтових громадах, де руйнується інфраструктура, нищиться бізнес, падають доходи населення. І частина громад живе в умовах постійного ризику повторного переміщення. Але Стратегія фактично ігнорує цю нерівність як системний фактор.
Статус ВПО як пастка
Без цілісної політики статус внутрішньо переміщеної особи перестає бути тимчасовим. Він стає довготривалим станом. Це означає, що держава не інтегрує людей – вона їх консервує в системі допомоги. І це вже не гуманітарна проблема, а соціально-економічна і демографічна.
У результаті формується не політика інтеграції ВПО, а система залежності. Держава не вирішує проблему – а адмініструє її існування. І чим далі, тим дорожчою ціною. Бо це вже не про бюджетні обтяження. Це про втрату людського капіталу.
Людський капітал як стратегічний пріоритет
Внутрішньо переміщені особи – це не лише соціальна категорія. Це частина людського потенціалу країни.
Політика щодо ВПО – це не лише питання соціальних витрат. Це інвестиція в ринок праці, людський капітал, економічну і соціальну стійкість держави. Але інвестиція передбачає результат. І її ефективність має вимірюватися не обсягом заощаджених коштів, а рівнем інтеграції людей.
А це означає, що навіть найкраща концепція ризикує залишитися формальним документом. Тому ключове питання сьогодні – не презентувати ще одну стратегію. Головне – сформувати інституцію, здатну реалізовувати комплексну політику цілісно та відповідально.
Бо поки відповідальність розподілена між усіма, вона фактично зникає. А разом із нею – і шанс на системне рішення, яке забезпечить не тільки підтримку внутрішньо переміщених осіб, а й розвиток усієї країни.
